Вічне сонячне світло — ім’я тобі Моцарт!

Вольфганг Амадей Моцарт — великий австрійський композитор, органіст, диригент, одна з найяскравіших постатей світової музичної класики. Він непохитно вірив у життя й зумів розкрити незмірні багатства душі людини в музиці.

Вже в ранньому дитинстві маленький Вольфганг дивував всіх своїми винятковими музичними здібностями — в три роки він пробував створювати музичні твори, а в п’ять був визнаний як відмінний клавесиніст. Виступи маленького музиканта всюди викликали захоплення і здивування. Сучасники називали його «богом музики». Він помер, не доживши до тридцяти шести років. Але як фантастично багато встиг написати цей геній. За своє коротке життя він створив більше 600 музичних шедеврів — сонети, концерти, симфонії, п’єси для різноманітних інструментів, танці, серенади та інше.

Музичні здібності Моцарта стали очевидними ще в ранньому дитинстві. Коли його сестрі Анні Марії було сім років, їх батькоЛеопольд почав давати їй уроки нотної грамоти. Трирічний Вольфґанґ спостерігав з явним захопленням — і пробував сам грати. Сестра композитора писала: «Коли йому виповнилося чотири рочки, батько заради забави почав навчати його декільком менуетам та п'єсам на клавірі. Він міг грати без помилок і з найвищою витонченістю, і чітко витримуючи час. У віці п'яти років він уже писав невеличкі п'єси, які грав батькові, а той їх записував на папір».

Моцарт був композитором яскравим і сміливим, першою, по-справжньому, живою людиною в музиці. «Вічне сонячне світло в музиці — ім’я тобі Моцарт», — сказав про нього російський композитор А.Г. Рубінштейн. Багатогранна творчість австрійського композитора В.А. Моцарта є не тільки вершиною віденської класичної школи XVІІІ століття, а й одним з найвищих досягнень художньої культури людства. Бетховен порівнював Моцарта з Шекспіром і наголошував, що його музика належить майбутнім поколінням більше, ніж сучасникам, що всю велич його мистецтва по-справжньому зрозуміють тільки нащадки.

Життя підтвердило далекоглядність і справедливість бетховенського передбачення. Моцартівський геній осяяв світову музичну культуру не лише XVІІІ-XІX, а й XX-XXІ століть. Його музика звучить на всіх оперних сценах і в концертних залах світу. Без неї не можна уявити найпрестижніші конкурси і фестивалі, її грають і молоді виконавці, і славетні солісти. Балетмейстери найновіших мистецьких напрямів, представники модерн-танцю активно звертаються до творчості Моцарта і створюють сучасні за своєю образною стилістикою вистави та хореографічні мініатюри.

Найбільш корисною для здоров'я фахівці вважають саме музику Моцарта. Його твори універсальні: їх рекомендують для зняття стресу, ефективного засвоєння навчального матеріалу, від головного болю, а також під час відновлювального періоду, наприклад, після екстремальних ситуацій. Причому лікувальний ефект мають усі твори Моцарта. Це явище одержало назву «ефекту Моцарта».

Про лікувальну й оздоровчо-профілактичну дію моцартівської музики вчені знають теж не відучора. Музика Моцарта є фактично в усіх альбомах, які мелотерапевти використовують у своїй практиці, її феномен уже багато років досліджують музичні психологи. Останній яскравий приклад: навіть ізраїльського прем'єр-міністра Арі-еля Шарона виводили з коми, спричиненої важким інсультом, під музику Моцарта. Ще цікавішим фактом є те, що моцартівська музика позитивно впливає не лише на людей, а й на тварин.

Таємницю цілющих властивостей музики Вольфганга Амадея Моцарта підтвердив Альфред Томатіс, лікар-отоларинголог, член французької академії медичних наук. Досліджуючи особливості роботи мозку людини, він з'ясував: прослуховування високочастотних звуків - 5000-8000 Гц - активізує мозкову діяльність, поліпшує пам'ять, стимулює процеси мислення. Ці вібрації ніби живлять наш мозок, а разом з ним і все тіло. Аналізуючи музику різних композиторів, Альфред Томатіс дійшов висновку, що твори Моцарта містять найбільшу кількість потрібних частот. Він також виявив, що саме їх в основному чує дитина в період внутрішньоутробного розвитку. Змоделювавши подібний фон, він давав слухати записи дітям різного віку і з різними вадами розвитку - їхнє самопочуття поліпшувалося. Річ у тім, що високочастотні коливання пробуджують відчуття архаїчного зв'язку з матір'ю, дають людині відчуття захищеності, цілісності і благополуччя.

Франц Ксавер Німечек був єдиним біографом Моцарта, якому пощастило приязнитися з композитором за життя. В піднесеному стилі своєї епохи Німечек писав про Моцарта: "Він був видатним митцем! Музика становила найважливішу, улюблену та головну частину його життя, довкола неї постійно оберталися його думки та почуття. Він писав із неймовірною легкістю та швидкістю - комусь це видавалося поспіхом, поверховістю, але насправді то просто сила його уяви відразу окреслювала перед ним увесь твір. Тому так рідко можна знайти в його партитурах викреслене чи переправлене. В тиші ночі, коли нічого не відволікало, його творчий дух сягав найвищої наснаги, розкривав найбільше багатство звуків, пальці сплітали найвитонченіші гармонії. Лише той, хто слухав Моцарта в ті нічні години, може мати уявлення про всю глибину й обшир його музичного генія...

Як людина він був за характером добрим і приязним. Щирість і рідкісна відданість часто робили його легкою жертвою обману: він допомагав своїм найзапеклішим ворогам, хоча деколи здатен був відчути натуру людини з першого погляду. Сам спосіб його виховання, постійні переїзди та подорожі, в яких він жив тільки з та для свого мистецтва, робили для Моцарта неможливим пізнання людської натури. Цей недолік призвів до не однієї помилки в його житті. Про своє мистецтво він говорив рідко й мало, а чужими творами захоплювався щиро та зворушливо.



З 6 років для нього почалися концертні виступи в різних містах і країнах Європи. Проте, маючи нечуваний успіх, Моцарт підкоряв своєю дитячою безпосередністю і простотою, абсолютно не усвідомлюючи своєї геніальності. Під час одного з своїх концертів, коли маленький музикант виконував складні твори на клавесині, він раптом побачив кішку, яка звідкись з'явилася в центрі зали. Ледве побачивши її, він забув про все і кинувся до неї гратися. На строгий окрик батька малюк простодушно відповів:
- Тату, будь ласка, почекай трохи, адже клавесин нікуди не дінеться, а кішечка може піти.

Коли Вольфганг був у Франфкурті-на-Майні, після виступу до нього підійшов хлопчик років чотирнадцяти.
- Ти так чудово граєш! - захопився він. - Я ніколи так не зможу.
- Ну чому ж? - здивувався маленький музикант. - Це дуже просто. Ти ніколи не пробував писати ноти? Записувати мелодії, які приходять тобі в голову...
- Не знаю. Мені в голову приходять тільки вірші.
- Оце так! - тепер уже захопився Моцарт. - Напевно, писати вірші дуже важко?
- Та ні, зовсім легко. Ти можеш спробувати.
А розмовляв він з іще маленьким Гете.

У натурі Моцарта парадоксально поєднувалися протилежні риси: він був і великодушний, і схильний до сарказму, легковажний і досвідчений життям, дотепний, у поєднанні з тверезим поглядом на життя. Заробляючи цілком пристойні гонорари, він, проте, постійно позичав гроші. Проте, не дивлячись на своє марнотратство, Моцарт, при своїй геніальності, був дуже скромною людиною. "Дуже багато за те, що я зробив, і дуже мало за те, що я міг би зробити", - написав він якось на розписці при отриманні своєї жалюгідної платні.

Про його доброту і співчуття свідчить також один яскравий випадок: одного разу йому на вулиці зустрівся бідний чоловік, який звернувся до нього по допомогу. У того з собою зовсім не було грошей, і він, зайшовши з ним у кав’ярню, витягнув з кишені аркуш паперу і швидко написав менует. Потім дав його жебракові разом з адресою музичного видавництва. Бідна людина попрямувала туди, не дуже-то вірячи в цю затію. Але вона була приречена на успіх: видавець, проглянувши менует, заплатив золотими, і попросив, щоб таку музику приносили ще.

Напевно, мало хто з нас знає, що наша країна також пов’язана з ім’ям великого композитора - адже у Львові майже 30 років працював і творив син Амадея Вольфганга - Франц Ксавер Моцарт. Він організував у місті хорову студію, навчав дітей грі на фортепіано, сам виступав з концертами і диригував оркестром. У Львові він написав п'єси для фортепіано на мотиви українських народних пісень. І досьогодні в Львівській консерваторії імені М. Лисенка звучить музика, створена сином Вольфганга Моцарта.

«Його пісень щебечуть ластів’ята, їх янголи сурмлять на цілий світ» (пам’яті Миколи Леонтовича)

У січні відзначають день пам’яті нашого видатного земляка, чарівника гармонії, посівальника краси, володаря різдвяних дзвонів – Миколи Дмитровича Леонтовича.

Куля підступного вбивці обірвала його життя в ніч із 22 на 23 січня. Краплини його крові перелилися в невмирущі краплі музики – і зазвучали на весь світ…

Краплинка музики. І оживуть вуста.
Росинка музики. Бездонна глибина.
Сльозинка музики. Як плач землі, свята.
Криниця музики. Не вичерпать до дна
Її ні генію, ні вітру, ні літам,
І мандрівник жадливо вип'є там
Води, настояної вічністю й життям,
І догори в долонях піднесе
Почерпнуте звідтіль своє найкраще все,
Що в нього вглибилось, власкавилось, врослося,
Як стокоріння або стоголосся.

(Микола Бажан)

Пам’ятаю, як я була вражена, коли в американському фільмі «Сам удома» в сцені, коли маленький Кевін заходить до храму, раптом почула знайому мелодію. Спочатку здалося, що помилилася, аж ні! «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка», – проносилося в думках. Пізніше я дізналася, що таки справді, знайома нам з дитинства мелодія відома в усьому світі під назвою «Різдвяна пісня».

Автор мелодії, український композитор Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 року в селі Селевинцях Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика. Батько Леонтовича Дмитро Феофанович був музично обдарованою людиною, грав на віолончелі, скрипці, гітарі, певний час керував хором семінаристів. Мати також мала чудовий голос і любила співати, особливо народні пісні. Співаками та музиками стали і дві сестри Леонтовича – Марія та Олена – і його брат Олександр.
За сімейною традицією Микола теж мав стати священиком. Десятирічним він вступив до Немирівської гімназії, але через рік батьки перевели його до Шаргородського початкового духовного училища. Пізніше в Кам’янець-Подільській духовній семінарії він навчиться грати на скрипці, фортепіано, деяких духових інструментах, стане регентом хору семінаристів, почне писати свої перші духовні твори. У той самий час Леонтович захопився обробками народних пісень – за життя композитора вийшли друком дві збірки обробок пісень Поділля.

Вгамуйся, шукачу пісень сіроокий,
І вслухайся в себе, в свій світлий неспокій,
І шепіт єства тобі скаже, куди
Рушати, щоб рідних джерел таємниці
Пізнати.
Он поруч, в отой переярок зійди, -
Там світиться око видюще криниці,
Там моряться цямрин дубових ряди.
Одгорни кугу і руту,
Запашну розсунь траву
І криницю призабуту,
Ясноводну і живу,
Кимось добрим міцно вкуту
В землю вогку степову,
Там, хвилюючись, знайди.
Сивими, як пил, устами
Ти до неї припади,
Пий щасливо, до нестями
Спів криничної води.

(Микола Бажан)

В музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто гуртовий спів – звичайне явище українського музичного життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об’єктом художньої обробки професіоналів-композиторів.

В атмосфері народної пісні відточилась і творчість Миколи Леонтовича.

На Поділлі, де він народився, звучали народні пісні і малий Миколка часто слухав гру свого батька, а згодом сам почав співати і підбирати народні мелодії на музичних інструментах, зокрема, на скрипці. Особливо багато часу віддавав він їм у період навчання в Кам’янець-Подільській семінарії. Його музичні здібності одразу привернули увагу місцевих спеціалістів, які навіть запросили Леонтовича співати в архієрейському хорі.

Дитячі роки М.Леонтовича пройшли в селі Шершні, де він вчився грамоти в тамтешнього вчителя Павла Сильвестровича Тарноградського. У десятирічному віці він вступив до Немирівської гімназії, а наступного року продовжив заняття у Шаргородському училищі.

Улюбленим заняттям М.Леонтовича була обробка народних пісень. Часто він записував їх з голосу співаків, сидячи у глибині училищного парку на горбочку, де часто вечорами збиралась молодь. У своїй творчості він використовував і пісні, які вже були у збірниках. В той час він писав багато, але композитором ніколи себе не називав.

Струміння музики. Воно піде потоком,
Його не зміряти ані числом, ні строком,
Воно припливами росин, сльозин, краплин
Свій безупинний розливає плин,
Затоплює затоптані луги,
Розламує зчерствілі береги,
Переміняє вилежане ложе
І все-таки, хоч сповнене снаги,
Ніколи напоїть і втамувать не може
Жадоби духу, людської жаги…

(Микола Бажан)

Музично-творча спадщина Леонтовича – це понад сто творів розробок українських народних мелодій, чотири твори на оригінальні теми і фрагменти з незакінченої опери до дитячої казки Б.Грінченка “На русалчин Великдень”. І все ж у художньо-творчій роботі над народною українською піснею, яка стала для композитора джерелом високого натхнення, Леонтович – ціла нова епоха. Він надзвичайно тонко розумів народну душу і вмів талановито передати характер пісні. Його обробки народних пісень ні в якій мірі не можна назвати “обробками” – це самостійні художні твори, для яких музика народної пісні дає лише певний грунт, кожен з них – окремий твір, окремий зразок, оригінальна музична форма.

Скрізь, де він з’являється, починають створюватися хори, оркестри, активно входять у побут людей обробки народних пісень, що відразу впадає в око царській «охранці». 1905 року, після того, як Леонтович із хором робітників виступав на мітингах проти російського самодержавства, він змушений був повернутися на Поділля, де почав працювати вчителем музики і співів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. Перегодом тут, у Тульчині, Леонтович познайомиться із Кирилом Стеценком, і ця дружба стане для обох світлим вогником щирості і творчого взаємозахоплення на все життя. Саме Стеценкові першому покаже Леонтович ноти обробки славнозвісного «Щедрика». Після виконання щедрівки хором Київського університету в 1916 році мелодія здобуває широку популярність, а її автор входить до кола міської музичної еліти, після чого переїжджає до Києва.

Кирило Стеценко висловився, що “він – ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку. Його техніка ... настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невеличку річ ... і так вичеканить, що просто диву даєшся: маленьку простеньку мелодію він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб.”

Визначної слави набула творчість М.Леонтовича, коли новостворений хоровий колектив під керівництвом Олександра Кошиця в березні 1919 року виїхав в гастрольну подорож за кордон, маючи в репертуарі багато пісень в обробці М.Леонтовича, які відразу привернули увагу своєю оригінальністю.

Під час сезону колядок по всій Америці і в Європі співають по радіо і телебаченню колядки, між котрими обов’язково вставляють у програму як шедевр “Щедрика” М.Д.Леонтовича.

20 років свого короткого життя Леонтович віддав педагогічній діяльності в учбових закладах Кам’янця-Подільського, Києва, Тульчина. Всі, хто знав цього чоловіка, високого, худого, з прекрасними тонкими руками, великими очима, що дивилися уважно і спокійно, згадують його скромність, душевну щедрість, доброзичливість, сердечність, щиру любов до дітей. Ми дізнаємося про його методику викладання співів, збирання музичного фольклору, про організацію ним шкільних хорів, учнівських оркестрів.


Творчість М.Леонтовича чарувала і надихала на хвальні вірші Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Бажана, і вони створювали йому поетичний вінок слави. Микола Бажан величає його музичний дар такими словами:

Він викликає духів. Він – чаклун.

З пісень і гомонів, із променів і лун

Над світом ставить струменисту арку,

Прозорчасту, розцвічену, тугу.

Стовпи, на обрії зіперті,

Небес вологих сяйне опертя,

Світ одмежовують од темряви і смерті

І знаменують вхід у музику й буття.

Під благовістям райдуги цієї

Стоїть він, сіроокий чоловік.

Яка йому хвала? Які його трофеї?

Пісні й життя. Пісні й життя навік.

(Микола Бажан)

Українська революція 1917-1920 років ще більше додає енергії та снаги. Разом із Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Олександром Кошицем Леонтович поринає у вир бурхливого культурного й громадського життя. Саме в цей час їхніми зусиллями були засновані державні хори: Республіканська Капела під керівництвом Олександра Кошиця, капела «Думка» під проводом Кирила Стеценка; широко розгортається діяльність Музично-Театрального Інституту імені Лисенка; активізується концертна, видавнича й музично-просвiтницька діяльність – усе це поклало початок нового етапу розвитку національної музичної культури.

На жаль, то тривало недовго. Починаючи з 20-х років, ЧК організовує полювання на окремих представників української інтеліґенції, намагаючись подати їхні смерті як нещасні випадки. Одним із перших у «чорний список» потрапив і Леонтович. Він відчував, що за ним стежать агенти спецслужби, тому останні дні часто міняв місця проживання. Наприкінці січня 1921 року він завітав до свого батька в село Марківку Гайсинського повіту, щоб перечекати лиху годину. 22 січня увечері в дім постукали, і невідомий, показавши посвідчення оперуповноваженого Вінницького ЧК, напросився на ніч. А на світанку пролунав постріл. Батько, кинувшись у кімнату, де ночували син та приїжджий, побачив смертельно пораненого Миколу i… вбивцю, котрий вискочив у розчинене вікно. Композитор помер по дорозі до лікарні…

Таємниця смерті Миколи Леонтовича трималася довго. Лише нещодавно у Вінницькому архіві розшукався рапорт начальнику Гайсинської міліції про те, що «в ніч на 23 січня агент повітового ЧК Грищенко пострілом із гвинтівки вбив сина священика села Марківки Кубличської волості Миколу Леонтовича 43-х років, у якого Грищенко ночував, і 26-го січня Грищенко, що переховувався в місті Теплику, при переслідуванні його чинами міліції пострілом з гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердохліба». Убивцю так і «не знайшли», що було дуже дивним у часи, коли селяни сиділи без паспортів і поява незнайомої людини в населеному пункті одразу викликала інтерес відповідних органів.
Смерть Леонтовича приголомшила Київ. 1 лютого група митців, професори та студентство вшанували пам’ять Леонтовича концертом із його творів. А після концерту прийняли рішення утворити Комiтет пам’ятi Леонтовича, до якого увійшло чимало провідних діячів українського відродження. Більшість із них теж не пережила лихоліття 30-х: хто загинув на Соловках, як Курбас, хто, як Тичина, зламався духом, хто, як Єфремов, до кінця життя лишився на еміґрації. А саме товариство в 1928 році було ліквідовано – «за буржуазно-націоналістичний напрям роботи».
Тим часом «Щедрик» полинув світами. Його рознесли співаки Першої мандрівної капели під орудою Олександра Кошиця, які так і не повернулися із закордонних гастролей до підбільшовицької України, де все менше лишалося українського. І нині в усьому світі Різдво супроводжує знайома всім мелодія: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка» – безцінний дар українського композитора світового масштабу.

Колядка дзвонів широко використовується в рекламі, а її гумористичні версії фігурували в таких американських телесеріалах:

· «Південний парк» ( South Park),

· «Сімейний хлопець» ( Family Guy) та

· «Суботній вечір у прямому ефірі» ( Saturday Night Live).

Широко відоме використання пісні в наступних кінофільмах:

· «Гаррі Поттер» ( Harry Potter),

· «Сам удома» ( Home Alone), та

· «Сам удома 2: Загублений у Нью Йорку» ( Home Alone 2: Lost in New York), у яких хлопчик Кевін МакКалістер влаштовує пастки на незграбних злодіїв.

Канадійський гурт «Голонуді леді» ( Barenaked Ladies) записали щедрівку в своїй обробці власного альбому. Вона з'явилася також у кінці серії Ноель серіалу «Західне крило» ( West Wing). Переробка пісні в сучасному техно-данс стилі продюсером/діджеєм Демоніксом швидко стала культовою класикою в андерграунді. Опосередковано пісня стала звичною заставкою американського радіо в період різдвяних свят.

Рушай же, посівальнику краси,
І в світ дарунком щедрим понеси,
Розсіявши, мов добрі зерна з жмені,
І радощів, і смутків голоси,
І гроз густі баси, і гімни піль зелені,
Й пасажі плавних рік, і срібну трель роси.
Нехай у величавій кантилені
Звучать земля, і люди, і часи.

(Микола Бажан)

Микола Пимоненко та його український дивосвіт

Фото Миколи Пимоненка

Ім‘я Миколи Корниловича Пимоненка – серед найкращих діячів національної школи реалістичного живопису в царині побутової картини та пейзажного жанру.

Народився Микола Пимоненко у Києві, у родині власника майстерні, який виконував різьбярські та художні роботи на замовлення сільських храмів. Ось він, босоногий хлопчина з київської околиці Пріорка, вирушає з батьком, самоуком-богомазом, у перші свої мандри Україною. Обидва сподіваються, що натраплять на церкви, де треба поновити іконостас...

Саме під час таких мандрів зачаровано вбирав Микола красу рідної землі, щоб пронести замилування нею через усе життя й усю творчість. Мабуть, тоді він уперше зіткнувся з неповторним побутом українського села, щоб через багато років раз у раз повертатися до нього, відображаючи в своїх картинах.

Скільки ж то йому було, коли почав малювати святих? Батько кепкував із його Варвари-великомучениці у вінку з волошок, такої схожої на сільську дівчину. Та коли повернулися до Києва, все ж відвів сина до малювальної школи  Миколи Івановича Мурашка, директора Київської рисувальної школи, який залучав талановиту молодь до свого закладу.

У школі панувала надзвичайно творча атмосфера, і Микола невдовзі став одним з найкращих учнів. У 1882 р., по закінченні рисувальної школи, завдяки ґрунтовній підготовці, М. Пимоненко вступив до Академії мистецтв у Петербурзі. Але після двох років успішного навчання був змушений через хворобу легень повернутися до Києва, до рідної рисувальної школи, тепер вже як викладач. Педагогічну діяльність він поєднував із пошуками власного шляху у мистецтві.

З кінця 1880-х років провідне місце у творчості молодого майстра займають теми і сюжети з життя українського села. Невичерпним джерелом натхнення стало для художника село Малютинка під Києвом, де він з родиною проводив літо. М. Пимоненко відчував естетичну насолоду від сільських краєвидів, спостерігав побут та життєві сценки, писав цікаві типажі, сусідів і знайомих в національному вбранні.  Майстерність митця зростала.

"Святочне ворожіння", 1888 рік

У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Святочне ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.

"Ворожіння", 1893 рік

Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.

Етапною в творчості Пимоненка стала картина «Весілля в Київській губернії», що знаменує початок художньої зрілості митця. У ній вперше так яскраво виявилося його вміння цікаво й детально розробляти сюжет, майстерно компонувати, досягати життєвої переконливості у відображенні певної ситуації та образів дійових осіб.

«Весілля в Київській губернії»

Діагональна побудова багатофігурної композиції дала йому змогу широко показати різноманітних учасників весілля. Їхні образи він трактує у двох аспектах — ліричному, з роздумами над долею молодої й молодого, і дещо гумористичному в зображенні інших учасників процесії. Художникові вдалося правдиво й виразно передати почуття всіх персонажів, знайти для кожного з них природну позу й індивідуальну характеристику. Так, наречені йдуть статечно й замислено, як це й годиться їм за звичаєм; селяни — хто весело жартує, хто співає й пританцьовує. Задумливо дивиться молода жінка з дитиною на руках, вона ніби згадує своє весілля; з захопленням спостерігає процесію дівчина; з цікавістю позирає на них хлопчик... Введення до композиції дійових осіб, які проводжають поглядом молодих, сприяє відтворенню враження руху процесії, привертає увагу глядача до її учасників.

Картина «Весілля в Київській губернії» — один з перших Пимоненкових творів, у якому дія розгортається просто неба. Пейзаж — зображення сільської вулиці в осінній день — відіграє роль не тільки середовища, а й доповнює сюжетну розповідь: свідчить, що весілля відбувається традиційної для тогочасного села «весільної» пори року.

"Свати"

У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.

"Засватали"

Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.

Осібно у творчості Пимоненка стоять полотна з соціально загостреним сюжетом («Проводи рекрута»,  «Жертва фанатизму»), що змушують задуматися над тяжкою долею людей у тогочасних суспільних умовах.

"Проводи рекрута"

"Жертва фанатизму"

Картини «Проводи рекрута» і «Призов запасних» належали до значних творів українського побутового живопису. В них Пимоненко трактує проводи на війну та солдатську службу як справжнє народне горе. Щоб акцентувати увагу на психологічному стані основних дійових осіб, художник наблизив їх до глядача, зобразивши крупним планом. У картині «Проводи рекрута» — це селянська родина й унтер, який нагадує їм, що пора вже розставатися з рекрутом; на полотні «Призов запасних» — молодиця, яка, припавши до чоловіка, гірко плаче, прощаючись з ним.

Горе людей, які проводжають у ненависну рекрутчину своїх близьких і рідних, повніше виявлене у першому творі. Тема розлуки звучить тут не лише в центральній групі, а й в інших. Особливо привертає увагу юнак, який у відчаї оглядається на заплакану дівчину.

Полотно «Жертва фанатизму», в основу сюжету якого покладено випадок, що стався в місті Кременці, було відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.

Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, що прийняла, християнство. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.

Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.

Пимоненко написав чимало творів, присвячених гомінким і мальовничим українським ярмаркам. Ця тема приваблювала його, як і деяких інших художників, можливістю показати розмаїття побутових сцен, типовість образів селян, відобразити барвистість, декоративність українського народного вбрання і предметів побуту.

"На ярмарку"

Пимоненко підходив до зображення ярмарку в різних аспектах. Так, у картині «На ярмарку» чітко проступає гумористично-комедійне начало. Це помітно в тому, як зображено групу, що є композиційним центром твору — п'яного селянина, молодицю, яка веде його під руку, і літню жінку. У постаті похнюпленого селянина підкреслено комічну безпорадність, усміхнене обличчя молодиці говорить про її гумористичне ставлення до події, водночас міміка і жести старої жінки, певно дружини п'яного, свідчать, що вона гнівається.

Та комічно-гумористичною колізією, відображеною жваво й природно, не обмежується зміст твору. В картині передано також загальне враження від усього ярмарку. Завдяки багатоплановості композиції художник охоплює в ній широкий простір, показуючи, крім згаданої сцени, й інші — селян, які женуть куплену худобу, продають діжки тощо. Чергуючи статичні постаті зі сповненими руху, Пимоненко передає своєрідний ритм ярмарку, яскравим сонячним освітленням надає життєствердного звучання творові.

У ряді творів Микола Пимоненко, створюючи узагальнені портрети українських селянок, втілив народний естетичний і духовний ідеал трудової людини. Так, у картині «Молодиця» художник підкреслює привабливість, оптимізм молодої селянки, які виявляються через ладність її постаті, веселу усмішку, що ніби освітлює все обличчя, барвистість українського народного одягу, який відтіняє її красу. Життєствердність образу посилюється колірною гамою — зеленуваті, сіро-сині, бузкові відтінки пейзажу підкреслюють свіжість засмаглого рум'яного обличчя жінки, яскравість її червоної корсетки й білизну вишитої сорочки.

"Молодиця"

У картині «Продавщиця полотна» в образі старої жінки, що ніби зупинилася на мить і зараз помандрує з своїм товаром далі, втілено відчуття власної гідності, мудрість і суворість селянки, яка пройшла нелегкий життєвий шлях.

"Продавщиця полотна"

У різні роки своєї творчості Пимоненко звертався до зображення селянської праці — показував роботу під час збирання хлібів та оранки. У картині «Жниця» художник створив привабливий образ молодої селянки. Її показано на першому плані, на тлі поля. Вона, здається, на хвилину відірвалася від роботи і, привітно всміхаючись, дивиться на глядача. Обличчя дівчини сповнене щирості й доброзичливості. Крім того, тут зображено жінок (на другому плані й вдалині), які вправно жнуть. Постаті їх лише намічено, і увага на трудовому процесі не акцентована.

"Жниця"

"Жнива"

Гармонійним поєднанням жанрової сцени з пейзажем відзначається картина «Збирання сіна на Україні». На полотні з влучною характерністю відтворено загальну картину праці селян і водночас прекрасно написано пейзаж. Зображено осяяний сонцем луг біля річки. Невеличкий лісок, закриваючи обрій, нібито замикає простір, завдяки чому створюється враження затишності краєвиду. Все сповнено світла, повітря. Художник тонко передає багатство зелених, вохристих кольорів і ледь вловимі блакитні, бузкові рефлекси від неба. Постаті селян, які гребуть сіно, вносять у спокійний ритм картини динамічність. Врівноважує, пластично організовує композицію (своїм великим, цілісним силуетом) зображення гарби з сіном і волів, що стоять нерухомо.

"Збирання сіна на Україні"

Як уже згадувалося, у більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.

У полотнах художника 1890-х років через деяку одноманітність, сухуватість живопису стан і настрій природи передано ще не дуже виразно. З перших років XX сторіччя колорит його творів стає багатшим, а манера письма вільнішою. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Вечоріє»  і «Брід», де художник показав поетичну красу простих мотивів природи і на їх тлі — сцени з життя сільських дітей.

"Вечоріє"

В картині «Вечоріє» зображено мить, коли небо ще в рожевих відблисках від сонця, що ось-ось сховається за обрієм, а невеличку річку, яка, звиваючись, біжить лугом, білу хатину на околиці села й лісову гущавину вдалечині вже обгортають бузкові сутінки. Здається, лише ґелґотання гусей, яких дівчина жене додому, порушує тишу. До подібного сюжету художник звертався й пізніше, у картинах «Дівчинка, яка пасе гусей» (1910) та «Гуси, додому!».

«Гуси, додому!»

На полотні «Брід» з любов'ю й спостережливістю показано пастушків, які похмурого дня переганяють вбрід телят через маленьку річку край села.

«Брід»

Приваблює увагу й романтично схвильована картина художника «Перед грозою» . Стан природи, її настрій виявлені тут завдяки динамічній композиції, світлотіньовим і кольоровим контрастам. Потемніло. Захмарене небо злилося на обрії зі степом. Швидко насувається важка грозова хмара. Вітер гне дерева, підіймає за вівцями куряву й несе її вдалечінь. Ще мить — і не проб'ються сонячні промені, що зараз яскраво освітлюють частину степу й отару. І лине дощ. Поспішаючи додому, підганяє отару пастушка. Тривожний, схвильований настрій значною мірою зумовлений протиставленням темного синьо-сизого неба й освітленої вохристо-зеленуватої частини степу. Підкреслюють неспокій у природі й мінливі тіні від хмар.

«Перед грозою»

Велику роль відіграє пейзаж у картинах Пимоненка на мотив побачень. У цих творах, вирішених у ліричному плані, художник торкається вічних для людства тем: кохання і дружби. Здебільшого він акцентує увагу на образах дівчат, їхніх емоціях, показуючи їх то зніяковілими, то замріяними, радісно усміхненими, зрідка зажуреними.

«Ідилія»

Так, у картині «Ідилія» постаті дійових осіб органічно пов'язані з пейзажним середовищем. Сонячні промені заливають сільську вуличку, яскравими зайчиками пробиваються крізь густі дерева затіненого саду. Соковитість барв, сонячність краєвиду створюють у згаданих картинах життєствердний емоційний лад, суголосний почуттям основних персонажів. Про майстерність Пимоненка-колориста в цих полотнах свідчить і те, як він передав складні для відображення зелений і білий кольори. Зелень дерев і трави тут свіжа й водночас нерізка, сорочка дівчини в «Ідилії» написані багатьма складними відтінками рожевого, блакитнуватого, бузкового, вохристого, жовтуватого кольорів.

«Біля криниці»

А ось інше полотно – «Біля криниці» (інша назва – «Суперниці»). Усе залите яскравим полуденним сонцем. Буяє зеленню сад, огорнутий  теплим  літнім повітрям. На гарячому піску коло криниці – прозоро-фіолетові тіні від постатей дівчини й парубка, а ще від корови, яка застигла поруч, чекаючи, поки люди подадуть відро  з прохолодною водою... Яка навколо злагода, тиша, радість! Плавно жебонить розмова парубка й дівчини: народжується тепле й ніжне почуття.

Але що це? У серпанкову безхмарність уривається зло. Дівчину, що ніби світиться зсередини, свердлить заздрісний погляд чорнявої суперниці, що причаїлася неподалік. Така нікому не простить, не подарує щастя! Така розіб’є, отруїть, зганьбить і зруйнує чуже кохання!

Хто-хто, а Микола Пимоненко знав, що в українському фольклорі криниця  уособлює чистоту, здоров’я і життя. Тому й проводить він у своїй картині паралель  між криничною водою і коханням молодої пари. В руках у закоханої дівчини  біле порожнє  відро.  Його ще належить наповнити: почуття має бути зміцнене, вивірене життям. А в суперниці  відро темне і вже повне – це символ її лихих задумів.

За прекрасним полудневим спокоєм митець розгледів драму – хоч і одвічну, але не таку вже й банальну. З однієї криниці хтось бере чистий кришталь добра, а хтось черпає  чорний мул заздрості.

«Побачення»

Нерідко побачення дівчат і хлопців Микола Пимоненко писав на тлі краєвиду тихої літньої ночі, де світло місяця надає біленьким хаткам у густих садках, вулицям села особливої поетичності й водночас таємничості. Це допомагало художникові підкреслити лірико-романтичний настрій персонажів. Найвідоміші з таких картин — «Побачення»  та «Українська ніч»

"Не жартуй"

«Українська ніч»

  З кінця XIX сторіччя в українському жанровому живописі все частіше з'являються твори, присвячені життю середніх верств населення міст. На міську тематику писав картини і Микола Пимоненко. Чергову картину Пимоненко назвав «Нарада». Хотів заплатити старим за позування – образились: «Малюйте, скільки хочете, аби балакати не заважали. Колоритні діди, до всього їм діло, жодної новини не пропустять. Як, художник не читав учорашнього «Киевлянина»? Хтось намагався підпалити міст. А якась одеська банда вивозить дівчат у Туреччину і там продає у гареми… Є про що дідам погомоніти.

«Нарада»

У картині «Зустріч з земляком» Пимоненко торкається актуальної на той час проблеми протилежності між містом і селом. Тут показано, з якою погордою дивиться городовий, нещодавно сільський хлопець, а тепер міський житель, на своїх колишніх земляків: молодицю з немовлям на руках і літню жінку, розгублених і стривожених від незвичного для них оточення великого міста. Щоб більше привернути увагу до цієї групи, Пимоненко, як це він часто робив, наблизив її до глядача, зобразивши крупним планом. Виразно написаний пейзаж — оповита осінньою мрякою вулиця з поодинокими перехожими — свідчить, що Пимоненко непересічний майстер не лише сільського, а й міського краєвиду.

«Зустріч з земляком»

Як і в картинах з сільського життя, у творах на міську тематику художник створює індивідуально своєрідні образи, виявляє психологічний стан дійових осіб. Виразно свідчать про це полотна «Київська квіткарка» 1897 і 1908 років, у яких Пимоненко звернувся до одного й того ж мотиву. У картині 1897 року зображено бадьору молоду міщанку, яка, привітно всміхаючись, пропонує квіти, звертаючись ніби до глядача. На полотні «Київська квіткарка» 1908 року показано дівчину зовсім іншого типу. З її одягу видно, що це жителька міської околиці. У виразі обличчя, в тому, як вона несміливо тримає кошик з квітами і напружено стоїть, притулившись до стіни будинку, помітно, що дівчина розгублена і відчуває себе самотньо й незвично у центрі вечірнього міста.

«Київська квіткарка», 1897 рік

«Київська квіткарка», 1908 рік

Колористичну красу від поєднання природного й штучного освітлення Пимоненко передав також у полотнах «Великодня утреня», «Страсний четвер» (1904) та «Великдень  в Малоросії». Навіть багатофігурні композиції Пимоненка цікаві не тільки етнографічною складовою, а й винятковою індивідуальністю поз і образів кожного з численних героїв. Варто в ці полотна вдивитися поглядом крізь зовнішнє, сільське — і можна вразитись спостережливістю художника, що закарбував безліч психологічних моментів, знайомих багатьом із нас. До того ж, моментів найневловиміших, легких, мікроскопічно тонких, що їх не передати словами.

«Великодня утреня»

«Страсний четвер»

«Великдень  в Малоросії»

У нього на великих роботах головне — люди, і ці люди завжди в дії. Його картини — не просто «повість про життя», в нього щось на зразок зупиненого кадру кінострічки. І зупиняє він кадр не в кульмінаційну і важливу для сюжету хвилину — а в той пронизливий момент, коли максимально можливо відчути, як зображена дія розвинулась «до картини» і як вона продовжиться «після картини».

Художник переважно звертався до відображення сучасного йому життя. Проте під впливом посилення інтересу українських митців кінця XIX — початку XX сторіччя до минулого свого народу він написав ряд творів на історичну тематику: «У похід» (два варіанти — 1901 і 1902 років) та «Повернення з походу», зробив ряд ескізів («Козаки, які п'ють воду», «Козаки відпочивають», «Богдан Хмельницький» та інші), що свідчать про задуми історичних творів, які не були здійснені.

"У похід"

До вирішення історичної теми Микола Пимоненко підійшов як майстер жанрового живопису — він акцентував увагу саме на побутових моментах: прощанні, відпочинку тощо.

"У похід"

В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.

Є у Пимоненка і полотна викривального змісту. В картині «Додому» художник  створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає  «привітна» дружина з дрючком.

«Додому»

Цікаво, що картина настільки точно відтворювала типове явище споювання народу, що стала свого роду символом. Хвацький фабрикант Шустов без згоди Пимоненка швиденько репродукував картину на етикетку до пляшки «нового сорту» горілки із промовистою назвою «Спотикач». Розгніваний Пимоненко поїхав до Москви, і після гострої розмови з Шустовим  такій «рекламі» було покладено край.

Могила Миколи Пимоненка

    Усе життя Микола Корнилович Пимоненко прожив у Києві. 26 березня 1912 р., у розквіті творчих сил, він помер, і був похований на Лук‘янівському цвинтарі. Талановитий митець залишив велику творчу спадщину – понад тисячу робіт, які зберігаються у найбільших музеях України та світу, і представляють багатобарвну живописну панораму життя українського народу кінця XIX - початку XX століття.